domingo, 8 de março de 2015

Archaeologists uncover royal Celtic burial site in small French town

France’s National Archaeological Research Institute (Inrap) on Wednesday revealed the discovery of an ancient grave site, probably that of a Celtic prince, which is helping shed light on trade between some of Europe’s earliest civilizations.

© Denis Gliksman, Inrap | The cauldron is finely decorated with designs and figures, including the head of the Greek god Achelous

Text by Joseph BAMAT 


Archaeologists uncovered the tomb dating from the fifth century BC in an industrial zone in the small town of Lavau, in France’s Champagne region. Inrap, which routinely scours construction sites in order to find and preserve the country’s archaeological heritage, began excavating at Lavau site in October 2014.

A 40-metre-wide burial mound of the Celtic ruler crowns a larger funeral complex, which archaeologists said preceded the royal’s final resting place, and could have first been built during the Bronze Age.

The prince was buried with his prized possessions, which archaeologists said were still being unearthed.

The most exciting find has been a large bronze-decorated cauldron that was used to store watered-down wine. Inrap said it appears to have been made by Etruscan craftsmen in what is now northern Italy.


Buried inside the cauldron was a surprisingly-well preserved ceramic wine pitcher made by Greeks.

The pieces “are evidence of the exchanges that happened between the Mediterranean and the Celts,” Inrap president Dominique Garcia recently told journalists on a field visit.

Garcia said the end of the sixth and beginning of the fifth centuries BC were characterised by the rise of Etruscan and Greek city states like Marseille in southern France.

Mediterranean merchants, seeking slaves, metals and other precious goods, opened trading channels with continental Celts, and often presented ornate goods as “a kind of diplomatic gifts” to local leaders, Garcia said.



fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.france24.com/en/20150305-france-archaeology-royal-celtic-prince-burial-site-lavau/?dlvrit=65413

Музей-Заповедник Ярославский государственный историко-архитектурный и художественный.

«Сокровища Ярославля»




Экспозиция «Сокровища Ярославля» представляет посетителям драгоценнейшую часть собрания Ярославского музея-заповедника: сокровища ризниц ярославских монастырей и храмов, вклады царей, местных аристократов и богатых купцов, изделия лучших, но оставшихся безымянными мастеров средневековых Москвы, Новгорода, Ярославля, ювелиров Нового времени.

Особую ценность представляют предметы, происходящие из ризниц Ярославского архиерейского дома. Панагии и наперсные кресты, усыпанные драгоценными камнями, были выполнены лучшими мастерами своего времени. Выделяется по богатству панагия, которую для ростовского митрополита Иоасафа (Лазаревича) в 1692 году изготовил ювелир Август Голь, европейский мастер, много работавший в России. Небольшая восьмиугольная иконка на изящной цепочке украшена крупными сапфирами, поясками из бриллиантов, изумрудов и рубинов, живописными эмалями.

Отдельный зал посвящён школе ярославских ювелиров периода её расцвета – XVII века. В это время ярославские серебряники работали наравне с лучшими мастерами других русских городов, создавая произведения в неповторимом и легко узнаваемом стиле – пышном и нарядном, необычайно детальном, с фантастическими и затейливыми орнаментами. В собрании Ярославского музея-заповедника сохранились сотни виртуозных произведений ярославского ювелирного искусства, лучшие из них представлены на экспозиции.

Продолжатели традиции ярославских ювелиров в XVIII-XIX веках как копировали лучшие образцы своих предшественников, так и работали в новых, приходящих из Европы стилях: барокко, рококо, классицизме. Наиболее известны многочисленные произведения двух мастеров второй половины XVIII века Федота Тукалова и Афанасия Корытова.

Нередко в это время драгоценные, сверкающие позолотой предметы дополняются многоцветными живописными эмалями. Эта, тогда новая техника в искусстве, представлена во всей полноте: от работ европейских мастеров, трудившихся в России в XVII веке, до изделий местных центров XVIII-XIX веков, среди которых выделяется крупнейший – Ростов Великий.

В залах экспозиции можно увидеть блестящие образцы ткацкого искусства крупнейших центров Средневековья: Италии, Ирана, Турции, Франции, драгоценные русские ткани XVIII-XIX вв. Представлены произведения драгоценного лицевого шитья, среди них из изделия прославленных светлиц «именитых людей» купцов Строгановых середины XVII века и менее известных, но не уступающих им по уровню местных мастерских. Так же эффектно орнаментальное шитье и низание: пышные оплечья священнических облачений, ризы икон, оклады евангелий, украшенные перламутром и жемчугом, драгоценными камнями и цветными стёклами-стразами, бисером и стеклярусом.




Національний музей історії України розпочав свою діяльність археологічною виставкою на честь ХІ Всеросійського археологічного з’їзду 1899 р. як Музей старожитностей та мистецтв.

Історія музею




Національний музей історії України розпочав свою діяльність археологічною виставкою на честь ХІ Всеросійського археологічного з’їзду 1899 р. як Музей старожитностей та мистецтв. Будівля для нього, споруджена архітектором В. Городецьким у класичному давньогрецькому стилі на кошти передової громадськості м. Києва на вул. Олександрівській (сучасна Грушевського, № 6), стала окрасою міста.


Освячення та урочисте відкриття музею відбулося в грудні 1904 року. Тоді ж він отримав назву Київський художньо - промисловий і науковий музей ім. государя імператора Миколи Олександровича.


Його засновниками були відомі українські вчені: археолог, етнограф і мистецтвознавець академік М.Ф. Біляшівський (перший директор), археолог В.В.Хвойка, етнограф Д.М.Щербаківський та інші.


Перші роки становлення музею були дуже скрутними, сталих коштів на його утримання бракувало. Але не зважаючи на це музей збагачувався. Основну підтримку надавали родини Терещенків та Ханенків. Вони фінансували археологічні експедиції, сприяли формуванню історичних та етнографічних колекцій. Археологія довгий час найбільше вабила фундаторів музею, проте і інші його колекції поповнювалися цінними дарунками, скарбами.


Музей щорічно одержував пожертвування. Так, М.Г.Нікольська (уродженка Губчиць) заповіла музею понад 400 предметів прикладного мистецтва – ювелірних та фарфорових виробів XVII-XVIII ст. О.Бобринський подарував із своїх смілянських збірок цілий ряд речей - археологічних, історичних і етнографічних. С.Бодилевський подарував нумізматичну колекцію (1384 екземпляри монет), серед них і унікальний златник Володимира. Від київського митрополита передано карету XVIII ст., яка й зараз є окрасою експозиції. Від міської управи до музею надійшло понад 20 картин із відомого замку Вишневецьких, що на Волині.


Важливим напрямком діяльності музею була виставкова діяльність, яка сприяла популяризації музею та збагаченню його колекцій. Заклад існував виключно на пожертви меценатів, і лише в 1909 році йому вперше було виділено річну субсидію.


Музей ставав всеукраїнським. На 1909 рік археологічний відділ нараховував 15000 одиниць, етнографічний – близько 13000, історичний – понад 600, художньо-промисловий – близько 400, бібліотека – понад 1700.


В роки першої світової війни діяльність музею дещо загальмувалась, чимало досвідчених працівників було покликано до війська.


Після жовтневих подій 1917 року музей значно поповнився цінними експонатами за рахунок націоналізації приватних збірок. В міру зростання кількості експонатів музей почав відчувати брак площі.


З відродженням української державності в 1917-1919 роках посилилось значення музею як ідеологічно-просвітницької організації. Проте неодноразові спроби реорганізувати його в Національний не були успішними.


Після встановлення в Україні радянської влади музей був оголошений власністю держави і в 1919 році отримав назву Перший державний музей.


1924 року його було перейменовано на Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка. Музей став повноцінною науковою установою, при ньому працювала аспірантура. Цей період історії музею був особливо цікавим. В ньому організовувались епохальні виставки: фаянсових та порцелянових виробів Києво-Межигірської фабрики, українських килимів, українського портрету XVII- XX ст., посмертна виставка творів одного з найвидатніших українських митців нового часу – Г.Нарбута, виставка «Шевченко на тлі його доби» та інші.


Протягом 1934-1935 рр. музей було реорганізовано в Центральний історичний музей імені Т.Шевченка і переміщено до Музейного містечка на територію Києво-Печерської лаври.


Коли розпочалась Друга світова війна, найбільш цінні і унікальні експонати було евакуйовано до м. Уфи. Ті, що залишились в окупованому Києві, пізніше були переміщені до Педагогічного музею (нині міський Будинок вчителя). Багато колекцій (зброя, рукописні грамоти, нумізматика, скло, фаянс, тканина, археологічні матеріали) було вивезено німецько-фашистськими окупантами протягом жовтня-грудня 1941 р. та у жовтні 1943 р. Повернулись вони тільки в 1947 р., але, на жаль, не всі.


Після визволення Києва музей відновив свою роботу в листопаді 1943 р. В травні 1944 р. йому було надано приміщення колишньої художньої школи на Старокиївській горі (сучасна Володимирська, 2). Тоді ж він отримав назву Державний Республіканський історичний музей. З 1950 року мав назву Київський державний історичний музей, з 1965 року-Державний історичний музей Української РСР, а з жовтня 1991 року має сучасну назву.


Сьогодні за кількістю і значенням колекцій Національний музей історії України є одним із провідних музеїв України. Його фондові збірки нараховують майже мільйон експонатів. Це світового значення археологічні та нумізматичні колекції, етнографічні збірки, колекції зброї, пам’яток декоративно-ужиткового мистецтва, рукописів, стародруків, творів живопису та графіки, реліквій національно-демократичних та соціальних революцій ХХ ст. Вони відображають історію України від найдавніших часів до сьогодення.


Філіалом закладу є Музей історичних коштовностей України, де зібрані унікальні матеріали з дорогоцінних металів і коштовного каменю. Особливу цінність мають шедеври із збірки скіфського часу, вироби давньоруських майстрів, твори українських ювелірів ХІV – ХХ ст. Відома в Україні та за її межами колекція єврейського культового срібла ХVІІІ – поч. ХХ ст.


Щороку з музейними колекціями ознайомлюються сотні тисяч відвідувачів. Виставки музею експонуються далеко за межами України: в Канаді, Америці, Німеччині, Італії, Австрії, Фінляндії, Угорщині, Великобританії, Франції та інших країнах світу.


Музей першим в Україні перейшов на комп’ютерний облік фондових колекцій. Він є піонером у використанні голографії у музейній справі.


Національний музей історії України є справжньою скарбницею найцінніших національних історико-культурних та мистецьких реліквій народу, своєрідною візитною карткою незалежної України. Фонди музею постійно поповнюються за рахунок тематичного комплектування, закупівлі, дарунків, передачі від правоохоронних органів та митниць України.


На збереження та пропаганду історико-культурного надбання українського народу спрямована вся діяльність колективу Національного музею історії України.




fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.nmiu.com.ua/en/museum-history.html

Goriški Muzej é um museu geral regional. Sua operação abrange uma área de Goriške histórico ou a parte que está agora na Eslovénia.

Goriški muzej je pokrajinski splošni muzej. S svojim delovanjem pokriva območje historične Goriške oziroma tisti njen del, ki je danes v Sloveniji. V muzeju, ki upravlja številne zbirke, so zastopane vse muzejske stroke. Ustanovljen je bil leta 1952, od leta 1954 ima prostore na Gradu Kromberk, ki so danes namenjeni razstavam, od leta 2012 ima nov sedež v sklopu Vile Bartolomei v Solkanu.





Grad Kromberk

Dvorec, ki je po zasnovi renesančen, stoji ob severnem robu Vipavske doline, ob cesti, ki se vzpenja na Trnovsko planoto. Sestavlja ga osrednje poslopje skoraj kvadratnega tlorisa s štirimi enakovrednimi pročelji in vogalnimi stolpi. Grof Ivan Marija Coronini von Cronberg je dal zgraditi dvorec na začetku 17. stoletja, na mestu, kjer je v 13. stoletju morda stal manjši neutrjen srednjeveški dvor. Med prvo svetovno vojno je bil močno poškodovan, grof Viljem Coronini je dal med obnovo po vojni zgraditi še drugo nadstropje. Tudi med drugo svetovno vojno je bil dvorec delno porušen in kasneje obnovljen. V notranjosti so na ogled raznovrstne razstave. V veži v pritličju je lapidarij, v prvem nadstropju pa tri zbirke: Galerija starejše likovne umetnosti, kulturnozgodovinska zbirka ter Galerija primorskih likovnih umetnikov 20. stoletja in poročna dvorana. Drugo nadstropje je namenjeno občasnim razstavam.




__________________________________________________________




GOSTOVANJE V CERKNEM

Razstava Staroverstvo in staroverci gostuje v Cerkljanskem muzeju. Odprtje je bilo 9. 1. 2015, kjer je nastal tudi zanimiv intervju z ustvarjalci. Intervju z naslovom NEDELJSKI POMENKI – O STAROVERCIH OB RAZSTAVI V CERKNEM MEDVEŠČEK SKRT MAGAJNE je objavljen na internetni strani Primorskega vala.


fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.goriskimuzej.si

http://www.primorskival.si/posnetkioddaj.php




Vsi, ki bi si razstavo želeli ogledati, vljudno vabljeni!

Por fé e lucro, 'Estado Islâmico' promove onda de destruição de patrimônio histórico no Iraque




Hatra era uma cidade fortificada que resistiu a ataques dos romanos

O grupo extremista islâmico autodenominado "Estado Islâmico" (EI) começou a destruir mais um sítio arqueológico no norte do Iraque, segundo fontes curdas.

A antiga cidade de Hatra foi fundada durante o império parta, há mais de dois mil anos, e é considerada pela Unesco, órgão da ONU, um patrimônio histórico da humanidade.

No início desta semana, militantes do grupo haviam começado a demolir as ruínas da cidade de Nimrud, antiga capital do império assírio fundada no século 13 a.C..

O "EI" também divulgou na semana passada um vídeo em que destruía artefatos assírios em um museu em Mosul, cidade localizada a 30km de Nimrud.

Relatos também dão conta de que extremistas incendiaram uma biblioteca na mesma cidade, junto com mais de 8 mil manuscritos.

Essa onda de destruição de patrimônios históricos e culturais gerou revolta entre autoridades e pesquisadores.

"Eles estão apagando nossa história", disse o arqueologista iraquiano Lamia al-Gailani. Falsos deusesPara extremistas, estátuas e outros símbolos promovem a apostasia

No controle de grandes áreas na Síria e no Iraque, o grupo extremista segue uma vertente radical da sharia (lei islãmica) segundo a qual estátuas são usadas para idolatrar falsos deuses.

Ao mesmo tempo, o "EI" pôs à venda alguns artefatos no mercado negro, transformando antiguidades em uma importante fonte de renda para o grupo, junto com o petróleo e sequestros.

O primeiro-ministro iraquiano, Haider al-Abadi, prometeu punir os responsáveis.

"Esses bárbaros, terroristas criminosos estão tentando destruir o patrimônio da humanidade", disse Abadi.

"Vamos perseguí-los para fazer com que paguem por cada gota de sangue derramada no Iraque e pela destruição da civilização do Iraque.''
Força política e cultural

O império parta era uma grande força política e cultural no Iraque antigo.

No seu auge, no século 2 a.C., seu território cobria uma região que hoje vai do Paquistão à Síria.

Localizada a 110km a sudoeste de Mosul, Hatra era uma cidade fortificada que resistiu a ataques do império romano graças às suas muralhas e torres.

Segundo Said Mamuzini, do Partido Democrata Curdo, os militantes começaram a destruí-la com pás.

"A cidade de Hatra é grande, e muitos artefatos daquela era estavam protegidos em seu interior", explicou Mamuzini, acrescentando que extremistas já haviam retirado o ouro e a prata que havia no local.Museu em Mosul também foi destruído por militantes
Crime de guerra

O secretário-geral da ONU, Ban Ki-moon, considerou a destruição um "crime de guerra", disse seu porta-voz.

Na semana passada, o Conselho de Segurança da ONU proibiu todo o comércio de artefatos históricos vindos da Síria e acusou militantes do grupo extremista de saquear a herança cultural para aumentar sua capacidade de "organizar e realizar ataques terroristas".

"Isso deixa claro que nada está à salvo da limpeza cultural em curso no país", afirmou Irina Bokova, diretora da Unesco.

Esta não é a primeira vez que patrimônios históricos da humanidade são destruídos por extremistas.

Em 2013, militantes no Mali incendiaram bibliotecas onde eram guardados manuscritos históricos.

E, em 2001, o Talebã explodiu estatuas conhecidas como os Budas de Bamiyan, que datavam do século 6.

fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.bbc.co.uk/portuguese/noticias/2015/03/150307_destruicao_estado_islamico_iraque_rb

Claramente inspirado no sucesso dos projetos Música no Museu e, principalmente, Domingo no Museu, que transformaram o Museu de Arte da Pampulha em espaço para a música, a iniciativa levou, no ano passado, cerca de 5 mil pessoas ao pátio da estação, para assistir a Paulinho Pedra Azul, Leila Pinheiro, Cláudio Nucci e Fátima Guedes.


Sul de Minas investe na música além das paradas.

Projeto realizado na tombada estação ferroviária de Poços de Caldas escala músicos de renome, mas não necessariamente na última moda, para apresentações nas manhãs de domingo

 
A cantora Leila Pinheiro junto ao público do projeto, em Poços de Caldas
Uma boa notícia para quem acredita que o interior do estado pode ter propostas diferenciadas, dedicadas a uma música mais adulta e sofisticada, independentemente de paradas de sucesso, altos índices de downloads ou apelos dançantes. Em Poços de Caldas, que fica a 460km de Belo Horizonte, o músico, compositor e produtor Wolf Borges criou o projeto Composição Ferroviária, com apresentações de música popular, nas manhãs de domingo, na estação ferroviária da cidade, tombada pelo patrimônio histórico.

Claramente inspirado no sucesso dos projetos Música no Museu e, principalmente, Domingo no Museu, que transformaram o Museu de Arte da Pampulha em espaço para a música, a iniciativa levou, no ano passado, cerca de 5 mil pessoas ao pátio da estação, para assistir a Paulinho Pedra Azul, Leila Pinheiro, Cláudio Nucci e Fátima Guedes. Na edição de 2015, as atrações principais são a cantora mineira Ceumar (29 de março), a dupla gaúcha Kleiton & Kledir (19 de abril), o cantor Filó Machado (3 de maio), o boca livre Zé Renato (7 de junho) e, para encerrar, Sérgio Santos (5 de julho).


SAIBA MAIS...
Sete cantoras mineiras sobem ao palco d'A Autêntica, neste sábadoDiferencial Um dos diferenciais é a abertura com artistas locais, este ano entregue a Elder Costa, Omar Fontes, Marcelo Machado Fernandes, João Paulo Amaral (que também faz palestra sobre Tião Carreiro e a viola caipira), Casquídeo, o próprio Wolf Borges (com a mulher, Jucilene Buosi), Loriunho Fonseca e Pedro Betozzi.

Para Borges, “o projeto traz à tona uma crença – a de que é possível fazer música de qualidade no interior e para o interior. No Sul de Minas (um verdadeiro polo de produção cultural), raras são as iniciativas que evidenciam os nomes mais relevantes da cultura musical brasileira. Essa lacuna é facilmente identificada na emoção das mais de mil pessoas que prestigiam o projeto a cada domingo, uma vez por mês, vindos de cidades a até 300km de distância, exclusivamente para assistir a esses artistas”.

Num cenário em que os patrocínios, mesmo na capital, andam escassos e muito disputados, a tarefa de viabilizar a série de shows que fogem do que ele chama de “uníssono mercadológico” não é das mais fáceis. “Tenho 35 projetos realizados, fruto de um trabalho diário de sensibilização do empresariado. Para isso, procuro mais de 300 empresas por ano.”

O artista faz coro com algumas das reclamações recorrentes sobre os mecanismos de patrocínio: “Apesar de as leis de incentivo representarem uma verdadeira ferramenta de realização de sonhos, a cada ano vêm perdendo sua vocação de incentivo do artista e se tornando uma ação de marketing empresarial”, critica.

Estratégias “As estratégias de algumas empresas de ‘cultura’ monopolizam captações antes mesmo da criação dos projetos ou criam ações mais amplas de marketing, que estão além do projeto, favorecidas por parcerias empresariais que possuem outras ferramentas de divulgação que um artista em sua ação artesanal, e até definida por lei, é incapaz de gerar.”

Trocando em miúdos: “A lei vem, ultimamente, favorecendo uma elite empresarial que se organiza para arrematar as deduções do Estado, fazendo os recursos do ICMS, misteriosamente, desaparecem já no meio do ano”.

Oscilando entre o feijão e o sonho, o artista, que morou em Belo Horizonte nos anos 1980 e vem participando de vários projetos por aqui, diz que age como caipira cosmopolita, de olho no futuro e nas lacunas, cada vez mais raras, no cenário cada vez mais voltado para o lado comercial. E anuncia mais um projeto: “Ainda para o primeiro semestre de 2015, lançaremos um longa metragem, Falsete, uma parte da nossa verdade, projeto de Jucilene Buosi, que propõe retratar uma parte da música de mais de 15 compositores sul-mineiros, com direção de Rodrigo Infante. 

É um trabalho feito há dois anos, de maneira caseira, mas muito profissional, por lei de incentivo, com um orçamento inacreditavelmente baixo e as frequentes aspirações ao Oscar”.

E complementa, com ar ligeiramente quixotesco: “No fundo, nossa vivência no interior se resume na gana e na vontade de fazer arte, encontrando parceiros e criando soluções onde muitas vezes existem apenas potencial e desejo”.

Iniciativa se inspira no Domingo no Museu

O projeto que inspirou Wolf Borges, Domingo no Museu, leva música ao Museu de Arte da Pampulha (MAP) no primeiro domingo de cada mês, sempre às 11h. Entre estrelas do jazz, da música instrumental e da MPB, já estiveram por lá Nelson Ayres, Alaíde Costa, Trio Madeira Brasil, Vânia Bastos, Guinga e mineiros como Nelson Ângelo, Sylvia Klein, Kristoff Silva e Alieksy Vianna.

São 13 anos de projeto, que se alterna com o Música no Museu, de características semelhantes, nas noites de quarta-feira. Ambos já levaram ao MAP 265 shows, com público estimado de 70 mil espectadores e 1.420 músicos participantes. Metade de mineiros, da capital e do interior. Incluindo Wolf Borges.

A produção é de Rose Pidner, cantora que esteve na cena mineira desde os primórdios do Clube da Esquina, cantou na banda de Hermeto Pascoal e morou na França entre 1982 e 1994, onde trabalhou na produção de dezenas de artistas brasileiros em turnê pela Europa.

De volta a Belo Horizonte, começou a atuar como produtora, com ênfase no jazz e na música instrumental, trazendo à capital estrelas do nível de Betty Carter, Joe Zawinul, Pau Brasil, Nelson Freire, Antonio Menezes, Paquito D’Rivera e Egberto Gismonti.

Antes dos dois projetos no MAP, criou o Dois Tempos, no Museu Histórico Abílio Barreto. Para o primeiro semestre de 2015, o Domingo no Museu tem na agenda, a confirmar, apresentações de : Ricardo Herz (violino) e Antonio Loureiro (vibrafone) (12 de abril), Bianca Gismonti (10 de maio), Carol Serdeira (14 de junho) e Geraldo Vianna e convidados – Fernando Brant, Mariana Brant e Cristiano Caldas (5 de julho).


fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://divirta-se.uai.com.br/app/noticia/musica/2015/03/08/noticia_musica,165414/sul-de-minas-investe-na-musica-alem-das-paradas.shtml

Le musée archéologique de San Pedro de Atacama – J10

Ce matin, comme prévu : visite du musée archéologique de San Pedro,... Suivez Sylvain Chaty pendant sa mission d'observation au Chili, à l'Observatoire du Cerro Paranal.






par Sylvain Chaty, astrophysicien (CEA-Paris Diderot) – observer pour récolter des données, analyser, prévoir, émettre des hypothèses, avancer dans ses recherches et sa connaissance des couples d’étoiles.


Le musée archéologique de San Pedro a été fondé par le prêtre belge Gustavo Le Paige, qui est le petit-fils de Constantino Le Paige, recteur et directeur de l'observatoire astronomique de l'université de Liège : l'astronomie n'est jamais très loin ! Étonnant de voir ce musée, petit mais complet sur l'histoire de la région, dans cette oasis perdue dans le désert ! Oublions quelques temps l’astronomie, et plongeons dans l’histoire de cette superbe région…



San Pedro de Atacama est une oasis située à une altitude de 2450 m, en plein désert d’Atacama, l'un des déserts les plus arides au monde : il pleut moins de 100 mm par an, à comparer à 637 mm à Paris ! San Pedro de Atacama, entre les rivières de San Pedro et Vilama, fait partie d'un ensemble de petites oasis, au nord du Salar d'Atacama, entre la cordillère des Andes et la cordillère de Domeyko, dans la cuenca del Salar. Le Salar d'Atacama s'est formé par accumulation lente de sels, apportés par l'eau des pluies descendant des sommets de la cordillère des Andes. La faune est constituée principalement d’animaux tels que : le zorro culpeo (un petit renard), la gaviota andina (une mouette), la viscacha (un gros lapin), et la vicuña (une vigogne),...


Les Premiers habitants d'Amérique du Sud arrivèrent vers 12 000 avant J.-C., en provenance de Sibérie, après avoir traversé le détroit de Béring et toute l'Amérique du Nord,… La présence humaine dans le désert d'Atacama a débuté il y a 12 000 ans (arrivée probablement en 10 000 avant J.-C.), avec les premières traces archéologiques datant de 9 000 avant J.-C. Il subsiste peu de vestiges de la période la plus longue de la préhistoire atacamène : 10 000 à 4 000 avant J.-C. On sait cependant qu'il s'agissait alors de chasseurs-cueilleurs se déplaçant dans les Andes, suivant les migrations de camélidés, rongeurs et oiseaux, et cueillant au passage fruits et plantes silvestres. Ils ont profité du climat le plus tempéré de l'Atacama, entre 2 400 et 4 200 m d'altitude, sur les contreforts (quebradas) des cordillères.


Entre 8 000 et 4 000 avant J.-C., une grande période de sécheresse, illustrée par le rétrécissement des tailles de lagune, força les habitants à se réfugier dans les gorges des contreforts de la cordillère. A cette époque, les habitants fabriquaient des outils avec des roches volcaniques, telles que le quartz ou l’obsidienne. En 6 000 avant J.-C. se forment les premiers campements, comme par exemple celui de Tambillo, situé sur les contreforts de la cordillère, en contrebas du camp de base d'ALMA: encore une fois, l'astronomie n'est jamais très loin! Tulan en est un autre exemple, occupé de 1 500 à 400 avant J.-C., avec des campements organisés en pièces circulaires.

De 4 000 à 600 avant J.-C., avec un pic à 3 000 avant J.-C., s'établissent les premiers campements permanents, tout d'abord basés sur une activité uniquement pastorale, puis évoluant peu à peu vers l'agriculture. La transhumance se développe avec la domestication d'animaux tels que les lamas. C'est aussi à cette époque que se développent les premières peintures d'art rupestre, sur différents supports, comme par exemple les pierres : pétroglyphes.

Revenons à l’oasis de San Pedro de Atacama : les premiers peuples s’y installent de 600 avant J.-C. à 400 après J.-C., et développent des activités agricoles et d'élevage, ainsi que des contacts intenses avec les régions voisines, créant un véritable réseau d'échange de produits avec le nord-est argentin, l'altiplano bolivien, la vallée Rio Loa, ainsi que la côte chilienne. Il s'agit là d'une époque faste d'enrichissement culturel, du développement de la métallurgie, de création de poteries, de décorations, de textiles polychromes, de travail de l’os et de bois, de substances hallucinogènes, et de céramiques noires polies (spécialité de San Pedro!).

Arrive ensuite la période de l'influence Tiwanacu de 400 à 600 après J.-C.: la culture Tiwanacu, établie dans les environs du lac Titicaca, s'étend sur l'Altiplano bolivien. Il s'agit alors du système socio-politique le plus complet du centre sud andin avant l'empire Inca. La restructuration politico-religieuse créée par la culture Tiwanacu exerce une forte influence dans l'ensemble du monde andin, et en particulier dans les oasis atacamènes. Il s'opère alors un syncrétisme avec la culture atacamène, par une sphère d'échanges économiques et culturels entre oasis et régions voisines. Suite à l'effondrement de l'empire Tiwanacu en 1 000 après J.-C., se développent des domaines de seigneurs jusqu'au 15e siècle, stoppés par l'arrivée de l'empire Inca dans la région : c'est l'époque dite Inka-Atacameña.

Dans les années 1530 débarquent dans la région les conquistadores espagnols, et des vestiges de bataille sont encore visibles autour de San Pedro, comme par exemple celle qui eut lieu à la Pukara de Quitor, et qui fut gagnée dans un bain de sang par Francisco de Aguirre, comme je l'ai décrit hier. Après le joug espagnol, la région, comme une partie du nord de l'actuel Chili, est administrée par le gouvernement de Bolivie à partir de 1825, jusqu'à la Guerre du Pacifique, qui eut lieu de 1879 à 1884, où la région passe alors sous le gouvernement chilien. C'est en effet lors de cette guerre que le Chili acquiert l'ensemble du nord de son territoire actuel, récupérant une partie du Pérou (la région d’Arica), et une partie de Bolivie (qui au passage perd son unique accès à la mer). Des vestiges de cette guerre subsistent encore autour de San Pedro, comme le tunnel de Catarpe, qui se trouve au-delà de la Pukara de Quitor.


Les autres choses à remarquer dans ce musée sont : une très belle salle du trésor, montrant le travail de l'or entre 500 et 900 après J.-C., et une collection intéressante d'une multitude de tablettes, destinées à la consommation d’hallucinogènes ! Par contre, à la demande de la communauté atacamène, et en accord avec la direction du musée, toutes les momies et ossements ont été retirés du musée, en particulier la momie surnommée "Miss Chile", qui était la mascotte du musée, et la coqueluche des Chiliens,... La raison invoquée par les Atacamènes est que ces morts doivent retrouver leur repos post-mortem bien mérité, en n'étant pas constamment sous le regard des visiteurs,… Dommage tout de même, car Miss Chile était très belle et digne, recroquevillée sur elle-même, avec ses longs et beaux cheveux ! Elle était restée parfaitement conservée après plusieurs siècles passés dans le désert, sans aucun procédé de conservation appliqué après sa mort, et ce uniquement grâce à la sécheresse extrême du désert !

Un seul regret dans ce musée : rien sur l’astronomie, mais peut-être que ce manque sera comblé avec le projet d'extension du musée qui semble être actuellement en discussion !


Puis nous quittons San Pedro, prenons l'avion de Calama pour Santiago, avec à l’arrivée sur Santiago une vue sur la montagne Aconcagua (voir la superbe photo prise - encore ! - par Alexis), puis nous rejoignons le soir la guesthouse, maison d'hôtes de l'ESO pour les astronomes observant en mode visiteur, et dont j'ai déjà parlé au début de ce blog. Je vous donne rendez-vous demain pour la dernière page de ce blog !


fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.univ-paris-diderot.fr/sc/site.php?bc=recherche&np=pageActu&ref=7061

COURS DE PHOTO AVEC LE MUSÉE SAINT-RAYMOND DE TOULOUSE

Le Musée Saint Raymond, musées des Antiques de Toulouse vous propose de gagner un cours de photo à l'occasion de la prochaine exposition temporaire.





Les archéologues ont toujours utilisé la photographie ou la collaboration de photographes professionnels dans le cadre des fouilles. Il s'agissait d'immortaliser des vestiges voués à être détruits ou ré-enterrés, ou bien de conserver des images qui complèteraient une étude scientifique. Plusieurs photographes toulousains sont connus pour leurs clichés associés à la fouille archéologique : Jean Dieuzaide, Léon Joulin, Eugène Trutat, Georges Baccrabère sont des exemples célèbres. Sur ce thème, et en partenariat avec la photographe Florence At, un stage de photo d'une demie journée est organisé le dimanche 29 mars 2015.

Un accompagnateur se joindra au groupe constitué, le conduisant du musée au Capitole, en passant par la Caserne Niel, Saint Pierre des Cuisines, le Muséum, Esquirol, ou encore le Palais de Justice, avec des accès privilégiés à tous ces sites marqués par l'archéologie à Toulouse. Les photos prises lors de ce stage seront ensuite exposées au cœur de la prochaine exposition temporaire du musée Saint-Raymond, Dans l’œil du viseur.

Pour être sélectionné pour ce stage exceptionnel, il convient de :
- sélectionner 1 à 3 de vos photos sur le thème de l'histoire, de l'architecture, ou de l'archéologie ;
- envoyer avant le 21 mars vos photos à flo@coursdephoto.net ;
- être l'auteur des photos proposées ;
- être disponible le dimanche 29 mars pour le stage ;
- mentionner obligatoirement le copyright de votre ou vos photos (légende et crédit).

Appel à contribution
La prochaine exposition temporaire, Dans l’œil du viseur, traitera des liens qu'entretiennent depuis toujours la photographie et l'archéologie, notamment à l'occasion de fouilles.

Claudine Jacquet, commissaire, propose au public de contribuer au fonds iconographique de l'exposition en envoyant des photos de fouilles archéologiques prises à Toulouse et à Vieille-Toulouse. Ces photos seront intégrées à un diaporama visible dans l'exposition, alimenté depuis l'inauguration du 13 mai jusqu'à la clôture le 20 septembre 2015, et dans une galerie dédiée sur le site internet du MSR.


fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.toulouseblog.fr/actualite-28842-cours-photo-avec-musee-saint-raymond-toulouse.html

Le baliseur côtier Roi Gradlon, désarmé depuis fin 2014, va quitter son quai lorientais pour prendre sa retraite à Douarnenez. L'Etat, son propriétaire via l'armement des Phares et Balises, a autorisé le transfert du bateau vers le musée maritime de Port-Rhu, où il sera exposé à flot après quelques travaux.

Le Roi Gradon a été construit en 1948 aux Forges et Chantiers de la Méditerranée : il mesure 32 mètres de long pour 6.5 mètres de large. Ses deux moteurs 4 temps 6 cylindres Sulzer développent une puissance totale de 354 kW. Tout en acier riveté, avec deux mâts de charge de 1.75 tonne. Pendant 66 ans, le baliseur a effectué sa mission d'entretien de la signalisation maritime au large des côtes bretonnes. Il a été sorti de flotte, en même temps que son homologue nazairien Charles Babin, avec l'arrivée du nouvel Atlantique.

fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.meretmarine.com/fr/content/la-baliseur-roi-gradlon-rejoint-le-port-musee-de-douarnenez


Après plus de 25 années de bons et loyaux services, le Boeing 747-400 “VH-OJA” de Qantas a effectué le plus court vol de son histoire ce dimanche, d’une durée de 15 minutes, entre l’aéroport de Sydney et Illawarra, sa destination finale étant le musée Historical Aviation Restoration Society (HARS), près de Wollongong, New South Wales, en Australie.


Qantas met au musée l’un de ses plus vieux Boeing 747-400


C’est un avion qui fait partie intégrante de l’histoire de la compagnie australienne Qantas Airways, qui est rentré au musée : 13 833 vols (sans compter le dernier), plus de 106 000 heures de vol, plus de 4 millions de passagers transportés, pour 85 millions de kilomètres parcourus, soit 110,2 vols aller-retour de la Terre à la lune. “VH-OJA » était le premier B747-400 de Qantas, quand il lui a été livré un 11 août 1989 et le 12 ème B747-400 construit sur un total de 694.

Le 17 août 1989, il établissait le plus long vol de l’histoire entre Londres et Sydney, sans escale, avec 18 000 km parcourus et 20 heures et 9 minutes de vol. Belle performance pour le JumboJet d’autant que le record en temps de vol tient toujours.

Au musée de l’aviation HARS, il rejoindra la plus complète collection aéronautique d’Australie incluant des Lockheed Super Constellation, Douglas DC3 et DC4, Desert Storm US Army Cobra…

Alan Joyce, patron de Qantas, s’est félicité de ce don au musée HARS, qui donnerait une plus grande attraction à la région d’Australie Illawarra tout en préservant une pièce importante de Qantas et de l’histoire de l’aviation.

Qantas possède encore 6 Boeing 747-400 au sein de sa flotte et compte mettre en retrait trois autres exemplaires d’ici 2016, remplacés par des Airbus A380.

https://www.youtube.com/watch?v=4wfffNLeOas


fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti http://www.air-journal.fr/2015-03-08-qantas-met-au-musee-lun-de-ses-plus-vieux-boeing-747-400-5139638.html

Sortie de bains, au musée Marmottan Monet - Les belles assument leur corps et défient le regard du regardeur.

En toute originalité, la centaine de tableaux exposés au musée Marmottan Monet jusqu'au 5 juillet sur la toilette des femmes au cours des cinq derniers siècles traitent moins d'hygiène ou de nudité que d'évolution de la société et d'intimité. Zoom moinsZoom plus


Le Bain (1902), par Théophile Alexandre Steinlen.



JEAN-CLAUDE DUCRET/MUSÉE CANTONAL DES BEAUX-ARTS DE LAUSANNE


Les peintres, éternels amoureux des femmes, sont allés jusqu'à les épier dans ce moment particulier de leur toilette. C'est ce que montre cette exposition balayant cinq siècles d'Histoire. Trivial ? Pas tant que ça. Les 100 tableaux présentés traitent moins d'hygiène ou de nudité que d'évolution de la société et d'intimité. Et c'est là toute son originalité. 

-

Femme au miroir (1927), par Natalino Bentivoglio Scarpa, dit Cagnaccio da San Pietro.

COLLEZIONE DELLA FONDAZIONE CARIVERONA

A la Renaissance, le bain se prend en toute impudeur, en présence des domestiques et des visiteurs, mais l'eau, réputée porteuse d'épidémies, devient source de méfiance. Se pratique alors la "toilette sèche", caractérisée par l'emploi d'onguents et de parfums. Jusqu'au XVIIIe siècle libertin. L'espace privé du boudoir, où les belles s'isolent dorénavant, attise les fantasmes des hommes. Et François Boucher immortalise les coquettes dans des tondiparticulièrement impudiques. 

Un siècle plus tard, lorsque l'eau s'installe dans les immeubles, l'acte se banalise. Manet, Degas et Toulouse-Lautrec dépeignent avec réalisme des femmes en train de se laver, de se coiffer, dans leur salle de bains. Au XXe siècle, avec l'égalité des sexes, s'inversent les rôles. Les belles assument leur corps et défient le regard du regardeur. 


fonte: @edisonmariotti #edisonmariott http://www.lexpress.fr/culture/art/sortie-de-bains-au-musee-marmottan-monet_1658358.html#bexlV1uZPu8loDd1.99