Google+ Followers

sábado, 2 de abril de 2016

The national center of folk culture “Ivan Honchar Museum”. --- Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» (музей Гончара), --- O centro nacional de cultura popular "Honchar Museu Ivan"

Ivan Makarovych Honchar (January 27, 1911 – June 18, 1993) – renowned community and cultural activist, talented sculptor, painter, graphic artist, and self-taught ethnographer and collector of Ukrainian folk art and culture. Founder of his own private museum for his collections. Member of various Ukrainian artists associations. Recipient of numerous national medals and awards, including Ukraine’s most prestigious Taras Shevchenko National Award.


Father of Petro Honchar (wife, Nina Matviyenko), grandfather of Ivan, Andriy and Antonina (Tonia) Honchar.

Already as a youth in the flames of wartime vandalism, Ivan Honchar promised himself that if he survived, he would devote the remainder of his life to the protection and propagation of the cultural heritage of his nation. After the WWII he began actively collecting cultural artifacts in the early fifties, and soon his house became a private “clandestine” museum. Inspired by his devotion to Ukrainian culture, he ignored both the official pressure of ideological precepts and suspicions of the KGB, in order to amass a collection of art objects which otherwise would have been irretrievably lost. Honchar’s home became a veritable monument to the distinctive Ukrainian production of fine and decorative art.

Ivan Honchar angrily called the “imprisonment” of priceless treasures of Ukrainian culture of the past in museum vaults, not on display, an “idiotic, retrograde, and criminal practice against the people,” believing that “not to show the actual material cultural heritage of our nation means the eradication of its pride, national identity, the right to self-awareness, and the breaking of its wings to prevent flight forward.” For over three decades, from the end of the 1950s, under vicious conditions of harassment by the totalitarian regime, he proceeded with his titanic task. All his work was aimed, first of all, towards the complex research, reconstruction, and popularization of Ukrainian cultural traditions of the past. The result was his collection of the pearls of Ukrainian antiquity, with his home-studio transformed into a unique Noah’s Ark of Ukrainian culture.


The state-run Ivan Honchar Museum was established in Kyiv in 1993, but only after the death of its founder. In its six years the museum has become an important institution – a Ukrainian Center of Folk Culture. In 2009 the institution was granted the title ‘national’. Its goals follow the guidelines of its unforgettable founder: the heritage of Ukrainian culture, reflected fully, must be available to society, and it must be sought out, researched, and developed in all aspects of the life of the nation. It’s mission is to be the foremost institution for exploration, preservation, interpreting and presenting traditional cultural values and cultural diversity of Ukrainian people. The Museum strives to strengthen the cultural roots of Ukrainian society, cultivate traditional cultural priorities, inspire artistic creativity, provide continuing enrichment and succession of cultural heritage traditions, promote international understanding and global cooperation between peoples and nations, perform the greatest possible public service through exhibitions, research, cultural, artistic, training and education programs to local residents and communities, students, scholars, artists, tourists and to the broadest possible multicultural audience.

Today, the museum collections hold close to 30,000 artifacts of folk art, material culture, and rare books. The Center is providing permanent expeditions collecting unique cultural material. It was an active participant in annual field expeditions to the Chernobyl area. Annually the Center provides a number of research and educational programs, family friendly activities, art exhibitions, festivals and competitions, as well as international seminars and national conferences, round-table discussions, master-classes in arts and crafts, art fairs and shows. It also provides administrative and methodical assistance to individual students, researchers, artists and craftsmen as well as to the cultural and educational institutions in all regions of Ukraine.

The Ivan Honchar Museum becomes one of the key centers of the formation of national identity awareness, the development of a mutual personal and spiritual sterling nation – what the Museum’s unforgettable founder envisioned: “May all that you see in this museum awaken in you a passionate most sincere love of the poetic soul of Mother Ukraine, and may this love become a mighty stimulus to her beautiful future and lush blossoming.”

In 2011 the Center celebrates the centennial anniversary of Ivan Honchar’s birthday and is looking for donations and support of its programs.

Location: 19 Lavrska Street, Kyiv, 01015, Ukraine
Nearest Metro station is Arsenal’na, then transfer to bus #24 or trolleybus #38 to the final stop at Museum of World War II (direction to the Pechers’ka Lavra)

Hours: 10 a.m. to 5.30 p.m. every day except Monday and last day of a month

Information: Tеl./fax: (+380 44) 288-9268, 288-54-19
E-mail: honchar_museum@ukr.net







Fonte: @edisonmariotti #edisonmariotti

colaboração: Ольга Єфремова

www.honchar.org.ua

Cultura e conhecimento são ingredientes essenciais para a sociedade.

A cultura é o único antídoto que existe contra a ausência de amor.


Vamos compartilhar.






--ua
Віддавна величні пагорби, що височіють в Києві на правому березі Дніпра і тягнуться далеко вниз за течією, були святою землею для загадкових цивілізацій, слугували надійним прихистком для духовного подвижництва, ставали осередками науки і культури. Саме на цих святих горах поставали храми українського духу, що впродовж віків оберігали нетлінні скарби народу, а з тим – забезпечували його незнищенність, спадкоємність традицій, формували надійні орієнтири подальшого поступу.

Символічно і вочевидь не випадково саме тут в середині минулого століття звитягою життя однієї людини було закладено підвалини потужної твердині українства, що вже у нашу, новітню, добу відкриває широку браму усім спраглим духовного причастя нації. Цим самозреченим будівничим став мистець і збирач Іван Гончар (27.01.1911 – 18.06.1993) – видатний громадський та культурний діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер, заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1989), народний художник України (1990), один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України. Постать цього дивовижного чоловіка і його невмируща справа достатньо широко висвітлювалася в пресі. Однак тема Українського Храму Культури і його Фундатора все ще залишається нагальною в нашому суспільстві. Отож, перегорнемо окремі сторінки цієї історії…

Як добре відомо, українська національна культура впродовж багатьох віків була зумисне нівельована як меншовартісна через імперське домінування ХVІІІ–ХХ ст. З плином часу українська «малоросійська» художня традиція перетворювалася на «вєлікорускоє іскуство». Перед українцями постали питання збереження національних святинь, відродження етнічних традицій і встановлення історичної справедливості. У першій чверті ХІХ ст. в Україні започаткувалося т.зв. етнографічне музейництво, яке найповніше фіксувало різні прояви традиційно-побутової культури народу. Тогочасні музеї та етнографічні збірки створювалися за ініціативою навчальних закладів, наукових товариств та окремих дослідників. Їх зусиллями були здійснені перші етнографічні експедиції та започатковано розробку наукового інструментарію для збирання народознавчих пам’яток.

Із середини ХІХ ст. започатковується спеціалізація музейних закладів. Поступово етнографічні музеї розширюють свої функції, набуваючи характеру закладів наукових і культурно-освітніх. Важливу роль у формуванні етнографічного колекційного фонду цього періоду відіграло також приватне колекціонування – воно сприяло виявленню та збиранню пам’яток, що з часом поповнювали фонди музеїв. У складних умовах видатними діячами української культури та науки, меценатами та колекціонерами-філантропами були зібрані унікальні колекції «малоросійського» мистецтва. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються подвижники, котрі підхопили естафету своїх попередників у справі вивчення, збереження й розвитку української народної культури: Д. Яворницький, В. Гнатюк, О. Скаржинська, родини Терещенків і Ханенків, Х. Вовк, В. Тарновський, брати Щербаківські, М. Біляшівський та інші.

Процес варварського плагіату національних цінностей, започаткований у добу Петра І, дійшов апогею під час встановлення і «тріуфальної ходи» більшовицької влади. Непоправних збитків завдала українській культурній спадщині й Друга світова війна.

Як відомо, за комуністичного режиму народне мистецтво одразу щезло з музейних експозицій як «антирадянське» явище, яке перешкоджало впровадженню політики «злиття націй в єдину історичну спільність», що забезпечувала б існування неподільної оновленої імперії. Так народні мистецькі шедеври опинилися поза законом і – в кращому випадку – зберігалися десь глибоко в музейних фондосховищах, але здебільшого просто знищувалися – коли свідомо, а коли й бездумно. У вкрай заідеологізованих експозиціях запанував радянський соцреалізм. У середині 60-х років ХХ ст. в Україні існувало близько 130 музеїв, однак у жодному з них українська народна культура не могла бути представлена об’єктивно і повно.

Тогочасні експозиції були заідеологізовані, а українське народне мистецтво – віддане на поталу радянському соцреалізму. Державні музеї ігнорували цілий ряд феноменальних складових українського мистецтва – зокрема, народну ікону та народну картину, що призвело до виникнення «білих плям» у галузі народного малярства. У такій скруті здавалося, що українська нація зі своєю тисячолітньою історико-культурною спадщиною приречена на асиміляцію та деградацію. Однак і в ХХ ст. з’явилися подвижники, які підхопили справу відродження й розвитку рідної культури.

Один із них – Іван Макарович Гончар. Іще юнаком, у полум’ї воєнного вандалізму він заприсягнувся: якщо виживе, то все своє подальше життя присвятить збереженню й примноженню культурних святинь нації. Вже пізніше він постане Шевченківським «апостолом правди» на культурницькій ниві українців. «Маразмом, мракобіссям і злочином перед народом» гнівно таврував Іван Гончар музейно-фондові «ув’язнення» неоціненних скарбів української культури минулого, вважаючи, що «не показувати речової культурної спадщини свого народу – це значить відняти в нього гордість, свідомість і право на самобутність, відтак право на самопізнання, зломити крила для польоту вперед» (Гончар І.М. Щоденник 1960–1963 рр. – Нотатки від 24 березня 1963 р. – С. 45. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12991).

Уся його діяльність, не поділяючись ним самим на дослідницьку і збирацьку, культурно-просвітницьку й пропагандистську, була спрямована передусім на комплексне фіксування, вивчення, реконструкцію та популяризацію українського традиційного середовища XVII–XX ст. Продовжуючи справу своїх славних попередників кінця ХІХ – початку ХХ ст., Іван Гончар власним коштом і стараннями створив громадський музей на основі своєї приватної збірки народних старожитностей, маючи на меті заснувати неофіційний культурно-мистецький осередок українського життя, основним завданням якого став би пошук, збереження і показ автентичних творів українського народного мистецтва у поєднанні з власною художньою творчістю задля пробудження національної самосвідомості українців. У своїй діяльності І.М. Гончар вдало поєднав теорію і практику: від польової, збиральницької роботи до осмислення сутнісних засад і загальносвітового значення української народної культури. Ігноруючи низьковартісні заідеологізовані твори соцреалізму як у професійному, так і в псевдонародному «штампованому мистецтві», виступаючи проти політики тодішніх державних музеїв, що надавали перевагу виключно «радянському мистецтву», ігноруючи при цьому образно-інтуїтивне, міфопоетичне й наївно-романтичне підґрунтя народного мистецтва українців, Іван Гончар відшукував і повертав у своєму Музеї до життя високохудожні мистецькі твори. Він цілеспрямовано культивував у народному мистецтві автентичне, первинне, виявляючи світоглядні засади образотворчого мислення українців. Упродовж понад трьох десятиліть мистець власноруч збирав твори до своїх колекцій, експонував, інтерпретував, застосовував їх у традиційному функціональному середовищі, наголошуючи, що всі ці речі були б знищені, коли б не потрапили до його Музею і не знайшли в ньому своє повноцінне побутування. Створення хатньої збірки було не стихійним, а мистецьки й науково обґрунтованим. «Зневажливе ставлення до народної мистецької культури спричинилося до того, що вона почала скрізь зникати, занепадати, а наше професіональне мистецтво, яке перестало живитись народним, втрачає свій національний вигляд, по суті найголовнішу ознаку справжнього мистецтва. Замість справді народних виробів стали поширюватись вироби стандартні, фабричні, міщанський мотлох або іноземний ерзац гіршого ґатунку» (Гончар І.М. Вступне слово до першого публічного огляду музею. Машинопис. – Арк. 3. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара).

Відданість власному народові та покликанню свого життя, особистий мистецький і просвітницький хист Івана Гончара перетворили його громадський музей, заснований наприкінці 1950-х років, у народну інституцію, своєрідне горнило цілої плеяди діячів української культури. З «гончарівні» в сучасну Україну вийшло чимало науковців, мистців, народознавців, спрямованих І.М. Гончаром з псевдонатуралістичної та псевдоакадемізованої радянської школи на світоглядно-філософське, народнопоетичне мислення в національній культурі. За силою впливу на виховання національного самоусвідомлення Івану Гончару не було рівних. Його хатній музей як опозиція офіційній ідеології й тоталітарному режимові був по суті підпільним, але добре знаним у всьому світі.

Таким чином громадський хатній Музей Івана Гончара постав у ті часи багатоцільовим центром народної культури, де від агресії більшовизму та великодержавного шовінізму оберігалися нетлінні скарби українського народу, де у його відвідувачів пробуджувалася національна свідомість і гартувалося усвідомлення самобутності й феноменальності української народної культури. Тодішні записи у “Книгах запису вражінь” свідчать: “Це велика подія у житті кожної людини – завітати у цей Ноїв ковчег народного мистецтва…” (Чернишова Тетяна. Книга запису вражінь, Т. 2, 1969 р. – Запис 22.III.1969 р.– С.81. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12865)); “В жодному музеї Києва ми не змогли одержати такої естетичної насолоди, а також уявлення про українське мистецтво, як в цій невеликій хаті-музеї, настільки багатої змістом і скарбами українського народного мистецтва, що ми схиляємось долу перед талантом, невтомністю, ентузіазмом цієї людини, яка створила цей музей…” (Романишин та 2 нрзб. підписи. – Книга запису вражінь, Т. 3, 1965-1967 рр. – Запис 22 квітня 1966 р. – С. 121 (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12862)).

Цілком зрозуміло за тодішньою логікою, що сам господар та відвідувачі Музею зазнавали всіляких переслідувань з боку офіційної влади за незаідеологізоване висвітлення народної культури і, зокрема, традиційного мистецтва українців, заборонене на той час у державних музеях та інституціях. Проте мистець відстоював право людини доторкнутися до традиційної культури свого народу, і музей продовжував діяти.

Відтак своєю багаторічною плідною діяльністю І.М. Гончар заклав основи формування якісно нової установи – всеукраїнського центру народної культури, де б у комплексі, за сучасними науковими методологіями та художньо-творчим підходом, на фаховому рівні вивчалася, плекалася й розгорталася національна традиція – запорука життєздатності й подальшого існування етносу в просторі й часі. «Лише через минуле можна побачити майбутнє нашого народу. Ваш музей – це та призма, через яку ми бачимо нашу Україну, Україну майбутню», – записав 1964 року у “Книзі запису вражінь” Івана Гончара робітник Василь Здоровило Книга запису вражінь, Т. 2, 1963-1965 рр.– Запис 29.03.1964 р. – С.118. (Збірка НУЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12861).

Ось кілька відгуків із цих книг 1960-х років: «Треба просити цю людину, поки не пізно, щоб його музей став підвалиною державного» Книга запису вражінь. Т.2, 1963-1965 рр. – Запис 26.06.1963 р. – С. 1. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12861), «Буде непростимим гріхом, якщо ці скарби українського народного мистецтва задушаться в одній кімнаті. Ми, народ – вимагаємо для них місця і світла, а для рук, які їх зберегли для поколінь, – пошани і вдячності» (Книга запису вражінь, Т. 2, 1963-1965 рр. – Запис 15.07.1965 р. – С. 333. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12861), «Відвідавши цей чудовий музей, хочемо висловити побажання, щоб було збудоване велике, зручне, гарне і окреме приміщення, де б вільно розмістилися ці численні експонати, щоб це дійсно був Музей народного мистецтва України, зручний для огляду широкими масами народу…» (Книга запису вражінь, Т. 3, 1965-1967 рр. – Запис під 20-ма підписами, 08.05.1967 р. – С. 407. (Збірка НЦНК „Музей Івана Гончара”, меморіальний архів І.М. Гончара, КН-12862).

На початку 1990-х років, коли Україна здобула державну незалежність, а Іван Гончар – заслужене визнання своєї творчої, наукової та просвітницької діяльності, широкою громадськістю було порушене питання про створення державного музею на запропонованих ним засадах.
У липні 1993 року Івана Гончара не стало. Однак його заповітна мрія про окремий представницький музей народної культури почала втілюватися у життя.

Зважаючи на загальнонаціональне значення колекції І.М. Гончара, багаторічні клопотання громадськості та підтримку діячів української культури, за Дорученнями Президента України від 18.12.91 р. та від 09.09.92 р. Київська міська державна адміністрація надала для Музею окремий будинок – колишню канцелярію генерал-губернатора, пам’ятку архітектури XVIII–XIX ст. Будівля була зведена в 1757–1762 рр. за проектом архітектора Семена Каріна (1733–1797), у її спорудженні брав участь видатний зодчий Степан Ковнір.

Центральна частина приміщення вирішена у стилі бароко. Під час російсько-турецької війни тут розміщувалася аптека, а з 1806 р. – склад Київського комісаріатського депо, військової служби постачання. У 1806 – 1809 рр. будинок було реконструйовано, добудовано другий цегляний поверх замість первісного дерев’яного, який згорів 1782 р., фасади декоровано в стилі класицизму. З 1864 р. тут розмішувалися Київський інтендантський речовий склад, а в радянські часи – спочатку військове сховище, а з 1951 р. – гуртожиток Київського військового округу.

Розпорядженням представника Президента України у м. Києві №1003 від 22.09.1993 р. було створено державний Музей Івана Гончара. Зважаючи на багаторічні численні клопотання громадськості й здобутки музейної установи, Указом Президента України від 2 грудня 1999 року № було створено Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», що став правонаступником Музею І.М. Гончара і виявом реалізації ідейних задумів Івана Гончара щодо подальшого розвитку його громадського Музею як багатофункціонального осередку традиційної народної культури українців. А 2009 року президентським указом № установа здобула статус «національний».












--br via tradutor do google

O centro nacional de cultura popular "Honchar Museu Ivan"

Ivan Makarovych Honchar (27 de janeiro de 1911 - 18 de junho de 1993) - renomado comunidade e ativista cultural, talentoso escultor, pintor, artista gráfico, e etnógrafo autodidata e colecionador de arte popular ucraniana e cultura. Fundador do seu próprio museu privado para suas coleções. Membro de diversas associações de artistas ucranianos. Destinatário de inúmeros medalhas e prêmios nacionais, incluindo mais prestigiado Prêmio Nacional Taras Shevchenko da Ucrânia.

Pai de Petro Honchar (esposa, Nina Matviyenko), avô de Ivan, Andriy e Antonina (Tonia) Honchar.

Já como um jovem nas chamas de vandalismo tempo de guerra, Ivan Honchar prometeu a si mesmo que, se ele sobreviveu, ele iria dedicar o resto de sua vida à proteção e propagação do património cultural de sua nação. Após a Segunda Guerra Mundial começou ativamente coletando artefatos culturais no início dos anos cinquenta, e logo a sua casa tornou-se um museu "clandestina" privado. Inspirado por sua devoção à cultura ucraniana, ignorou tanto a pressão oficial de preceitos ideológicos e suspeitas da KGB, a fim de acumular uma coleção de objetos de arte que de outra forma teria sido irremediavelmente perdido. casa de Honchar tornou-se um verdadeiro monumento à produção ucraniana distintivo da arte fina e decorativa.

Ivan Honchar raiva chamado de "prisão" de tesouros inestimáveis ​​de cultura ucraniana do passado nos cofres do museu, e não em exposição, uma "prática idiota, retrógrada e criminal contra as pessoas", acreditando que "para não mostrar o património cultural material real de nossa nação significa a erradicação do seu orgulho, identidade nacional, o direito de auto-consciência, e a ruptura de suas asas para impedir a fuga para a frente. "por mais de três décadas, a partir do final da década de 1950, em condições cruéis de assédio por o regime totalitário, prosseguiu com sua tarefa titânica. Todo o seu trabalho teve como objetivo, em primeiro lugar, para o complexo de pesquisa, reconstrução e divulgação das tradições culturais ucranianas do passado. O resultado foi a sua coleção das pérolas da antiguidade da Ucrânia, com sua casa-estúdio transformada em Arca da cultura ucraniana um único de Noé.

A estatal Ivan Honchar Museu foi criada em Kiev em 1993, mas somente após a morte de seu fundador. Em seus seis anos o museu tornou-se uma instituição importante - um Centro ucraniano da cultura popular. Em 2009 a instituição recebeu o título "nacional". Seus objetivos seguir as orientações do seu fundador inesquecível: a herança da cultura ucraniana, refletidos totalmente, devem estar disponíveis para a sociedade, e deve ser procurado, pesquisado e desenvolvido em todos os aspectos da vida da nação. É missão é ser a instituição mais importante para a exploração, conservação, interpretação e apresentação de valores culturais tradicionais e da diversidade cultural do povo ucraniano. O Museu se esforça para fortalecer as raízes culturais da sociedade ucraniana, cultivar prioridades culturais tradicionais, inspirar a criatividade artística, proporcionar um enriquecimento contínuo e sucessão de tradições património cultural, promover a compreensão internacional e cooperação global entre povos e nações, execute o maior serviço possível do público através de exposições , de investigação, culturais, artísticas, formação e educação programas para residentes locais e comunidades, estudantes, acadêmicos, artistas, turistas e para a maior audiência multicultural possível.

Hoje, as coleções de museus prender cerca de 30.000 artefatos de arte popular, cultura material e livros raros. O Centro está fornecendo expedições permanentes coleta de material cultural único. Era um participante ativo em expedições de campo anuais para a área de Chernobyl. Anualmente, o Centro oferece uma série de programas de investigação e de ensino, actividades para famílias, exposições de arte, festivais e concursos, bem como seminários internacionais e conferências nacionais, mesas-redondas, master-classes em artes e artesanato, feiras de arte e shows. Ele também fornece assistência administrativa e metódica para alunos individuais, pesquisadores, artistas e artesãos, bem como para as instituições culturais e educacionais em todas as regiões da Ucrânia.

O Museu Ivan Honchar torna-se um dos principais centros de formação de consciência da identidade nacional, o desenvolvimento de uma nação esterlina pessoal e espiritual mútua - o fundador inesquecível do Museu imaginou: "Que tudo o que você vê neste museu despertar em você uma paixão mais sincero amor da alma poética da Mãe Ucrânia, e que este amor se tornou um estímulo poderoso para o seu belo futuro e florescimento exuberante ".

Em 2011, o Centro celebra o centenário do nascimento de Ivan Honchar e está à procura de doações e apoio de seus programas.

Localização: 19 Lavrska Street, Kiev, 01015, Ucrânia
Estação de Metro é Arsenal'na, em seguida, transferir para o autocarro nº 24 ou trolleybus # 38 para a parada final no Museu da Segunda Guerra Mundial (em direcção ao Pechers'ka Lavra)

Horário: 10:00 às 17:30 todos os dias, exceto segunda-feira e último dia de um mês

Informações: Tel. / Fax: (+380 44) 288-9268, 288-54-19
E-mail: honchar_museum@ukr.net
www.honchar.org.ua

Nenhum comentário:

Postar um comentário